„24-річна незряча масажистка Влада Волощук із Харкова п’ять днів ховалася від
обстрілів у ванній кімнаті, а потім евакуювалася до Польщі, знайшла роботу і хоче
залишитися там назавжди. Ось її історія
Мене звати Владислава (скорочено — Влада). Я майже незряча. Мені 24 роки.
Народилася в Нікополі Дніпропетровської області, але жила в Харкові: там закінчила
школу для незрячих, а потім вступила до обласного медичного коледжу. Моя
спеціальність — медсестра з масажу.
Життя до війни
Два роки після закінчення коледжу я не могла знайти роботу, бо працевлаштуватися
людям з інвалідністю — складно. Але трохи працювала приватно — приймала
пацієнтів у себе вдома. Також допомагала своєму викладачеві викладати курси
масажу.
І ось мені запропонували роботу в нашому харківському реабілітаційному центрі
«Право вибору». Але попрацювала я там лише чотири місяці… А далі почалася війна
— п’ять днів якої я, напевно, не забуду ніколи.
У нас було дуже багато планів: ми планували поїхати на відпочинок у Болгарію, а у
вересні хотіли поїхати до польського міста Білосток на навчання. Там у нас мав
проходити обмін досвідом. Але ці плани не здійснились…
Також до війни я виготовляла парфуми й мило. Це було моїм хобі. Я цим дуже
сильно захоплювалась і мені це подобалось. Друзі, яким я дарувала свої парфуми,
часто запитували, де я їх купила, адже вони пахнули, як дорогі бренди! І дивувалися,
коли дізнавалися, що їх я робила сама.
23 лютого, за день до початку війни, в початок якої я не вірила, я востаннє бачила
своїх колег. На те, що буде біда, не вказувало нічого: так, розмови про те, що напад
Росії на Україну можливий, були ще з грудня. До нашого реабілітаційного центру
приходили батьки дітей, і казали, що буде війна. У той час багато чого говорили, але
вірили у це приблизно 50% людей. Потім про те, що буде війна, почали говорити
також мої колеги.
У те, що буде війна, я не вірила, хоча й бачила повідомлення про те, що наші війська
готуються до вторгнення російської армії. Спочатку казали, що це буде в січні, потім
казали, що пізніше, і ми не знали — планувати щось далі чи ні. Але ми плани
будували.
Початок війни: «Було дуже страшно, бо я не знала, що відбувається»
24 лютого я прокинулась приблизно в четвертій, а може о п’ятій ранку від якихось
вибухів. Я не могла зрозуміти, що це таке. Спочатку мені здалося, що це, можливо,
якийсь теракт, бо ж усі казали, що буде війна, тому я і подумала, що, можливо, це
якась провокація. Але коли вибухи лунали понад 10 хвилин, а ти сидиш вдома, на
подвір’ї горить світло, а кругом тиша і чутно вибухи, аж тоді я подумала, що це,
напевно, почалася війна. Я швиденько зайшла в інтернет, щоб пошукати якусь
інформацію, але нічого не знайшла.
Було дуже страшно. Страшно не від того, що лунають вибухи, а від того, що ти
не знаєш, що відбувається. Я не могла зрозуміти, що воно таке. Я сиділа в кімнаті
й чула, як в інших квартирах метушаться сусіди. В сусідів зверху є двоє маленьких
дітей, вони голосно кричали. Хоча зазвичай у такий час всі мої сусіди сплять і ніколи
такого не було, щоб о п’ятій ранку вони бігали по квартирі, як скажені.
Тим часом я продовжувала шукати інформацію в інтернеті, а також намагалася крізь
стіни почути якісь слова сусідів, бо стіни у нас були тонкими, тож шанс щось почути
був. Але ніякої інформації не було.
Згодом я почула рух сусідів у коридорі. Вони заходили й виходили, а вибухи лунали
щоразу голосніше — вже неподалік. В цей момент я вирішила вийти із квартири, в
якій я проживала. Це було орендоване помешкання. Разом зі мною ще жила 82-річна
бабуся, в якої я орендувала кімнату. Зустріла сусідів і запитала: «Що відбувається?»
У відповідь почула, мовляв, ми не знаємо, ти зайди до квартири, зачини вікна, двері й
нікуди не виходь.
Але з їхніх розмов я почула, як вони між собою говорили: «Давай швидше! Треба
швидше їхати! Ти гроші й документи з собою взяла?» — запитував чоловік у дружини.
Час ішов. Я навіть не знала, скільки вже часу пройшло, бо все відбувалося, як у
тумані. Інформації в інтернеті я й надалі не знаходила, а про те, щоб увімкнути
телевізор чи радіоприймач — не подумала, бо не хотілося вірити в найгірше…
Почала писати у месенджер своїм друзям. Запитувала, що відбувається.
Розповідала, що чую вибухи. Запитувала, чи чують вибухи вони. І один знайомий
відписав: «Так, Владо, почалася війна. Ти набери води, закрийся в помешканні й
сиди вдома». Я в ці слова не повірила. Я навіть розгубилася. А що робити? А ніхто не
знав, що робити. Той знайомий мені ніяк не допоміг. Сказав, що йому потрібно своїх
близьких рятувати. А проживала я сама, без родини, бо родина моя проживає в
Нікополі, а це — інша область.
Вирішила я зателефонувати директорці реабілітаційного центру, в якому працювала.
Кажу їй: «Пані Валентино, мені друзі пишуть, що почалася війна, це так чи ні?» Вона
мені відповіла: «Владо, я не знаю, що там діється. Ти сиди вдома, поки я тобі не дам
подальших вказівок».
Потім посипалися дзвінки від моїх рідних із Нікополя. Вони мені пропонували їхати до
них. Вони навіть були готові приїхати за мною попри те, що обстріли відбувалися по
всій Україні. Я тоді відповіла: «Мамо, можливо це швидко закінчиться. Зараз наші
солдати відстріляються і буде все добре». Пояснила, що мені потрібно їхати на
автовокзал, брати квиток, а через паніку багато людей почали виїжджати, через що
були великі черги. Крім того, мені потрібно було їхати через місто Дніпро. І я
запитала, чи є сенс їхати, якщо у Дніпрі вже на той час обстріляли аеропорт. «Я доїду
живою чи мене в тому автобусі можуть розстріляти?» — сказала я мамі. «Їхати до вас
мені небезпечно і вам до мене їхати — також небезпечно», — додала я. А їхати з
Нікополя до Харкова — вісім годин.
Певний час вони панікували, але зрештою прислухались до мене. Поруч зі мною
була лише власниця квартири, якій — 82 роки. Ми з нею трималися разом.
О восьмій ранку 24 лютого вибухи затихли. Потрапити до магазинів чи банкоматів
було неможливо через велику кількість людей. О дванадцятій годині продуктів у
магазинах майже не було. А о чотирнадцятій годині знову стало чутно постріли, і ми
зрозуміли, що пора збирати «тривожну валізку» [валізу або рюкзак з їжею й речами
найпершої потреби, які могли знадобитися під час перебування в бомбосховищі чи на
випадок евакуації]. Я поклала туди, зокрема, гроші й документи, трохи змінного одягу
і більше нічого. Я подумала, що мені буде незручно тягти велику валізу, а в другій
руці тримати білу тростину, тому зібрала компактний рюкзак.
Так ми просиділи з власницею квартири два дні. Їжа в нас була, тож іти щось купувати
потреби не було (я про це подбала напередодні). День і ніч я слухала марафон [з 24
лютого більшість українських телеканалів і радіостанцій об’єднались у
загальнонаціональний марафон «Єдині новини», який було створено для протидії
російським фейкам], телефон у мене не вимикався.
Одного разу в марафоні сказали: «Якщо ви почуєте проліт винищувача чи літака,
потрібно втікати в бомбосховище, або лягати на підлогу». І коли я почула цей літак (а
він летів дуже низько), то так швидко побігла (я взагалі ніколи так не бігала, як в ту
ніч), бо подумала, що зараз на наш будинок пускатимуть ракету… А потім різко
настала тиша. Мене почало трусити.
Найважча ніч війни: «Усі мої думки були про смерть»
На третій день мені зателефонувала директорка реабілітаційного центру й
повідомила, що директор школи, в якій я навчалася, збирає там людей, яким
потрібно десь заховатися від обстрілів. Додам, що в підвалі будинку, де я проживала,
сховатись було неможливо, бо він був наполовину затопленим, а бігти до метро [на
початку війни метрополітен використовували як укриття] потрібно було приблизно 20
хвилин, та й для власниці мого помешкання це теж був поганий варіант, бо поки б ми
добігли — я, незряча, з 82-річною бабусею — то хтозна, що б за той час сталося.
Тому приблизно п’ять днів я ховалася у ванній кімнаті: там я і снідала, й обідала, й
вечеряла. Коли наставала тиша — йшла спати в кімнату, але коли починалися
обстріли — поверталась до ванної кімнати. Сказати, що в цей період я спала — не
можна. Було добре, якщо мені вдавалося поспати бодай дві години. А переважно я
спала по 20 хвилин. А бувало й так, що я могла не спати цілу ніч…
Та повернемось у третій день війни — у суботу, коли мені зателефонувала
директорка й запропонувала ховатися або у школі для незрячих, де я навчалася, або
в інтернаті для слабозорих, але там місця вже не було. І я погодилася поїхати до
школи, де навчалася, яка розташована в центрі Харкова.
Коли я зібралась їхати, то вирішила викликати таксі, оскільки громадський транспорт
у місті не їздив. Але як тільки я була вже готова вийти з дому, то почалися обстріли. І
я зрозуміла, що зараз нікуди їхати не можу. Ці обстріли тривали понад вісім годин! А
потім вже був пізній вечір і комендантська година, тому я вирішила їхати в неділю.
Тим часом обстріли посилювалися і стали дуже гучними. Вони тривали всю ніч. Я
побігла до ванної кімнати, сіла в холодну ванну і слухала новини. Впродовж цих усіх
днів ми дуже сильно вірили новинам. Нам казали, що перші чотири дні будуть
важкими, а потім все буде добре, ми переможемо, і ми в це вірили!
Обстріли стали ще ближчими до мого будинку. Стріляли так голосно, що я не можу
передати, як це було страшно. і я вже подумала, що зараз повилітають вікна, у
квартиру залетить снаряд і буде кінець… Просто буде кінець… Я не хотіла так
рано помирати. Усі мої думки були про смерть. Зрештою, я навіть не помітила, як
почала у тій ванній кімнаті кричати не своїм голосом. У мене на максимальній
гучності працював телефон, з якого я слухала новини, але обстріли були такими
гучними, що заглушували звук телефона.
Я навіть не знала, що думати. Я сідала у ванну, накривала голову рушником і
шторою, яку використовують, щоб вода з ванни не текла по кімнаті. Я там
згиналася, як тільки могла. І так тривало приблизно дві години. Це була перша
найважча ніч у моєму житті.
В неділю Харків теж сильно обстрілювали, тому я знову нікуди не поїхала. Натомість
сиділа весь день у ванній кімнаті й нічого не їла. Я просто не могла вийти…
Втеча від обстрілів і надія на евакуацію: на збір і вихід з дому — п’ять хвилин
На п’ятий день мені зателефонував волонтер, який отримав мій номер від директорки
реабілітаційного центру, в якому я працювала. Він запитав, чи я їду до школи. Після
моєї ствердної відповіді він дав мені п’ять хвилин на те, щоб зібратись.
Я взяла ту тривожну валізку, кинувши туди ще телефон, зарядний пристрій, засоби
гігієни та інше, а ще деякі речі — в іншу сумку, і поїхала.
Коли я вийшла на подвір’я, я почула запах пороху і гару. Це повітря вже не було
свіжим. Людей не було ніде. Волонтери, які мене зустріли й далі їхали зі мною в
автомобілі, бачили в моїх очах страх. Вони казали: «Владо, ти тільки не мовчи.
Розмовляй з нами».
Ми їхали — і почались обстріли. Ми доїхали до центру — і нас не хотіли пропускати
на блокпосту. Волонтери сказали, мовляв, ми веземо незрячу дівчину до школи, щоб
вона могла там заховатися, на що ті, хто стояв на блокпосту, порадили їхати іншою
дорогою. Тим часом обстріли продовжувалися і в мене почалася паніка. Мозок у цей
момент не працював зовсім. Мені лише хотілося десь заховатися, щоб їх не чути.
Впасти в якусь кому, знепритомніти, напитися снодійних таблеток, щоб заснути і
прокинутися лише тоді, коли це все закінчиться.
У школі мене зустріли вчителі, які були там вже п’яту добу. Разом з ними там
перебували деякі учні й випускники — загалом до тридцяти людей. Ми пообідали і
директор сказав нам прийняти душ, бо ввечері такої нагоди може не бути…
Ввечері, перед вечерею, директор екстрено зібрав нас усіх до себе в кабінет і сказав,
що є можливість евакуюватися до Польщі. Діти, які хотіли евакуюватися, повинні були
зателефонувати своїм батькам і дати слухавку директорові, аби він почув їхню згоду.
Майже всі батьки дали згоду на те, щоб їхніх дітей вивезли до Польщі. Евакуація
мала початися наступного дня.
Підготовка до евакуації в Польщу, але спочатку — Львів
Настав наступний день. О десятій ранку мав початися наш виїзд із Харкова. Ми
почали збиратися, прийняли ранковий душ і після цього почався обстріл центру
міста. Було видно спалахи. Нас терміново повели в підвальне приміщення біля
їдальні, де не було вікон. Ми сиділи там приблизно годину. Один з ударів був майже
поруч з нашою школою. Але ми всі виконували надані інструкції: закривали вуха,
прикривали голови і так далі.
Вийшовши з укриття, ми поснідали. Утім, о десятій ми так і не виїхали — а виїхали
близько тринадцятої. Автобус приїхав швидше, але як тільки ми почали сідати —
відновилися обстріли, тому ми знову побігли у шкільне укриття, де були годину. Але о
тринадцятій таки виїхали.
Нас зворушив український солдат
Наш автобус зупиняли на кожному блокпості. Пам’ятаю, як одного разу нас зупинили і
затримали. На інших блокпостах водій зупинявся, казав, що везе незрячих людей і
його пропускали, а тут затримали! І у присутніх в автобусі почали виникати різні
думки: ми навіть думали, що це був псевдоукраїнський блокпост, що це насправді
росіяни; друга думка була, що ми, можливо, щось порушили; третя думка — що нас
зараз конкретно перевірятимуть… Аж тут до нас заходить український солдат із
двома ящиками яблук! Це було настільки зворушливо, бо солдати просто так дали
нам — людям, яких вони бачать вперше і, можливо, востаннє — ту їжу, яку дали їм!
Це зворушило нас до сліз.
Двадцять п’ять годин ми їхали з Харкова до Львова [Львів — умовно безпечне місто
на заході України, яке, однак, також зазнавало ракетних ударів з боку росіян. Під час
ракетної атаки росіян на Львів 18 квітня загинули семеро людей], до місцевої школи
для незрячих. Там нас нагодували, дозволили прийняти душ, але й там ми кілька
разів ховалися у підвалі, оскільки у Львові оголошували повітряну тривогу. Перед
вечерею нам сказали, що через кілька годин ми будемо їхати до Польщі.
Евакуація в Польщу і початок нового життя: «Поляки не залишали нас ні на
хвилину»
Опівночі нас розбудили, адже приїхав автобус, який віз нас до кордону. Через кордон
ми проїхали швидко. Наші польські колеги нас зустріли й пересадили у свій автобус.
Зустріч була дуже теплою. Нам дали подушки і розсадили нас усіх так, щоб кожен міг
лягти і відпочити. Автобус був великим — орієнтовно на 50 людей. А ще нам дали
сухі пайки. Вранці ми прибули до міста Домброва-Гурнича, де розташований
реабілітаційний центр для людей з інвалідністю.
Спершу нам надали одяг, засоби гігієни та й узагалі — все, що нам було потрібно.
Далі почали працювати з документами. Поляки не залишали нас ні на хвилину. Ми
приїхали — до нас прийшов психолог. Ми ходили на різні заняття, які для нас
влаштовували. Поки дітей оформлювали в школу, студентів — в університети, у яких
би вони змогли навчатися, а дорослим шукали роботу, ми вивчали подвір’я
реабілітаційного центру. Нам допомагали прийти в себе й повірити в те, що життя
далі продовжується і робили все, щоб ми відійшли від пережитого шоку.
Звісно, зараз, коли гримить грім, стріляють феєрверки або голосно зачиняються двері
— ми — і дорослі, і діти, — дуже боїмося [розмова записана 24 серпня — майже
через пів року після того, як Влада припинила чути постріли]. У перші дні ми навіть
боялися, як летіли літаки. Летить літак і ми думали: чи нам кудись бігти, чи лягати на
підлогу…
Згодом нам зробили документи. Діти в квітні пішли до школи, а дорослих влаштували
на роботу. З червня я працюю за спеціальністю в цьому реабілітаційному центрі —
масажую дітей. Там я поки що і живу. Але головне, що є робота і дах над головою.
Поляки допомогли нам побороти деякі страхи і зараз вони роблять все, щоб ми
якнайменше згадували той перший тиждень війни.
А ще я співаю. В нас є ансамбль «Незламні голоси» і в жовтні ми їдемо в Англію — на
дванадцять днів і будемо там виступати.
А ось парфумів у Польщі я не виготовляю, хоча дуже сумую за цим заняттям. Просто
зараз живу не сама і не хочу, щоб ці запахи заважали іншим.
Звісно, ми дуже хвилюємося за своїх рідних. У когось родина на окупованій території,
у когось зараз місто дуже сильно обстрілюють [наприклад, сильним обстрілам з боку
росіян піддається Нікополь — місто, де живуть батьки Влади]. І ти не знаєш — чи
залишиться цієї ночі твоя родина живою чи ні. Тому, коли ти спілкуєшся зі своїми
батьками, то робиш це щоразу, як востаннє… І вони з тобою спілкуються так
само…
Попри те, я б хотіла залишитися у Польщі назавжди. Мені тут все подобається. Тут
для людей з інвалідністю зроблено все, як треба. Наприклад, є тактильна плитка біля
пішохідних переходів, видають засоби реабілітації (наприклад, білі тростини). Люди
тут — дуже добрі, добре ставляться, допомагають, просиш ти про допомогу чи ні —
поляки завжди поруч з тобою.
Вони вважають тебе членом своєї родини!
Польську мову я вивчила дуже швидко. Я відчуваю, що вже думаю польською! Мені
вже буває важко підібрати потрібне слово українською мовою. Бо коли ти п’ять
місяців мешкаєш у Польщі і спілкуєшся переважно тільки польською мовою… Між
собою ми, українці, спілкуємося українською, але навіть у тих розмовах проскакують
польські слова. Тому подальше своє життя я бачу в Польщі.
Я дуже сподіваюся, що Україна попри все переможе, розцвіте, буде сонячною,
квітучою, доброю і великою країною, яка називалась, називається і буде називатися
Україною! І в цій Україні буде дуже багато дітей, де буде дуже багато парків, садків, де
кожен солдат, який пройшов цю війну, зможе зайти до будь-якого дому і його там
тепло прийматимуть — пригостять українським борщем з варениками і напоять
кавою. Слава Україні! Слава ЗСУ!“
Проектът „БЛИНФО – глас, който се чува” се осъществява с финансовата подкрепа на Исландия, Лихтенщайн и Норвегия по Фонд Активни граждани България в рамките на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство.
Този документ е създаден с финансовата подкрепа на Фонд Активни граждани България по Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство. Цялата отговорност за съдържанието на документа се носи от Фондация Синергиа и при никакви обстоятелства не може да се приема, че този документ отразява официалното становище на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство и Оператора на Фонд Активни граждани България.
