Киянка Юлія Патлань працювала в музеї й редагувала тексти. Але через робочі
навантаження в неї виникли проблеми зі здоров’ям, а війна їх загострила. Тепер вона
у Латвії й не знає, що робити з майбутнім, бо усі її фахові знання й навички пов’язані з
Україною. Ось її історія
Мене звуть Юлія. Я музейна працівниця, архівістка, редакторка книг та дослідниця
творчості незрячого письменника Василя Єрошенка. Перекладала його твори з
японської мови та есперанто. Вивчала історію спільноти незрячих в Україні, Росії та за
кордоном, історію спеціальної педагогіки (у розумінні, яке раніше вкладали у поняття
«дефектологія»).
Життя до війни
З 2004 року я працюю в Національному центрі народної культури «Музей Івана
Гончара» у Києві [Іван Гончар — український митець та етнограф, який заснував
перший в Українській РСР приватний музей, який потім став державним]. Проте
оскільки зараз я за кордоном, то перебуваю на роботі у відпустці без утримання.
До війни працювала у відділі архівів цього музею, вивчала й досліджувала рукописи та
інші документи на паперовій основі, давні фотографії, авторський мистецький
історико-етнографічний альбом Івана Гончара «Україна та Українці». Редагувала й
редагую музейні видання, тексти на сайт, пишу наукові статті тощо. Крім того,
працювала редакторкою й коректоркою в різних проєктах, в тому числі пов'язаних із
доступністю інформації в різних форматах для людей з інвалідністю.
Я любила відвідувати різноманітні музейні заходи у власному та інших музеях. Велику
частину життя забирав побут. Загалом я переважно сиджу вдома, але карантин це все
загострив до краю, донесхочу. Маю величезну кількість книг і дуже полюбляю читати.
Я знала, що війна буде. Бо в Україні війна з 2014 року і початок бойових дій за межами
Донбасу був лише питанням часу.
В лютому я намагалася якось готуватися до війни — закупила крупи, олію, ще щось.
Говорила з родичами, як радили, намагалася домовитися, хто що робить у випадку
війни та евакуації. Мене не вислухали, сказали щось на зразок «Не панікуй, живи як
живеш». Усі два роки карантину я дуже багато працювала над різними видавничими й
музейними проєктами, перетрудила спину, яка дуже боліла. Тому евакуюватися чи
кудись бігти не збиралася – розуміла, що це не для мене.
Початок війни: «Ми не спали ночами і напруження наростало»
О 05:20 24 лютого мене розбудила подружка, яка мешкає під Києвом, запитаннями, що
у нас гупає і вибухає у Києві, бо їй це було видно. Це були перші вибухи. Після цього я
набрала у різні посудини та у ванну воду, вимила голову і слідкувала за
повідомленнями органів влади в соцмережах. Керівництво музею надіслало нам
розпорядження на роботу не виходити.
У наступні дні до мене на другий поверх спускалася зі свого дев’ятого сусідка-колега зі
своєю старенькою мамою. На відміну від мене, вони приходили вдягнені, з сумками з
документами, їжею і водою, і ми всі утрьох сиділи у проміжку між квартирами на
сходовому майданчику (бо там нема вікон і опорні стіни будинку). Зовсім поруч були
влучання у район київської телевежі і Бабиного Яру, там загинули люди і були поранені
[росіяни вдарили ракетами по телевежі в Києві 1 березня, тоді загинули п’ятеро
людей]. Ми довго не спали ночами і напруження наростало.
З початку війни і до кінця березня, тобто більш як місяць, я не виходила з квартири
зовсім. Мене зупиняв навіть не страх, а розпорядження влади цивільному населенню
не виходити з дому без потреби. Я чомусь тоді думала, що треба діяти за
розпорядженнями. З доставкою продуктів мені допомагали сусіди, бо відповідні
служби в місті не працювали [Юлія користується доставкою продуктів від початку
карантину, тобто з березня 2020 року. Також доставка для неї важлива, оскільки
проблеми зі спиною не дозволяють їй носити важке].
Евакуація з України: «На збір було дві доби»
Я виїздила з України наприкінці березня і була тоді у складному психоемоційному
стані. Я тоді не уявляла, що транспорт і служби доставки продуктів не працюватимуть
у Києві ще кілька місяців, що працівники сфери культури працюватимуть на частину
посадового окладу. Тоді, навесні й на початку літа, мені було б дуже складно виживати
самій. Тож друзі знайшли волонтерку-супровід і організували мій від’їзд, фактично
евакуацію з України. Для того, щоб зібратися, у мене було дві доби.
Я досить довго не виходила з квартири і навіть не могла собі уявити всього
трагізму боїв на Київщині та в Києві. Я також не могла собі уявити, що, наприклад,
доставку продуктів у Києві буде відновлено аж наприкінці травня. Тобто фактично
мене врятували друзі.
Ми виїхали потягом до Перемишля (Польща), а там пересіли на потяг до Ґданська
(також Польща). В дорозі ми були декілька днів і розглядали різні варіанти країни
перебування.
Так трапилося, що мене прийняла Латвія, а саме — Асоціація самаритян у Ризі. З
початку квітня я живу тут і маю статус особи, якій надано тимчасовий захист. Латвія, як
і інші країни Балтії, з усіх сил щиро підтримує Україну та нас, українців. Найбільший
скарб цієї країни — це її люди. До Латвії приїхали 35-40 тис. українців, в основному –
це мами з дітьми, які тікали від війни. Багато людей з Харкова, Маріуполя, які
починають тут усе життя спочатку.
У Латвії всі допомагають, як можуть. У мене безкоштовне житло, харчування і частина
медицини.
Життя за кордоном: «Фінансово тут складно виживати, а працювати віддалено в
Україні я не можу»
Поки що моє життя поставлене на паузу, надто багато поламала війна. Річ у тім, що
для повноцінного працевлаштування тут обов’язкове знання і вільне володіння
латиською мовою, також можливо знайти роботу в певних галузях зі знанням
англійської. А я український філолог і моя стихія – це українська мова і тексти
українською мовою. Творчість Василя Єрошенка, який був есперантистом з російської
частини Східної Слобожанщини і навчався у Московській школі незрячих навряд чи
когось цікавитиме найближчими десятиліттями.
Працювати звідси віддалено в Україні я не можу (зокрема для уникнення подвійного
оподаткування). Якщо у мене виплати від країни ЄС [Латвія, як і інші країни ЄС,
виплачують українцям, які виїхали від війни, соціальну допомогу], то я не вправі
отримувати зарплату в українській держустанові, тому в мене у музеї — відпустка без
утримання. Тобто моє робоче місце в музеї зберігається.
Центр зайнятості запропонував мені звернутися до одного з музеїв Риги, де була
вакансія куратора виставкових залів. Пропозиції центру зайнятості є обов'язковими до
відпрацювання. Я написала до музею і отримала відповідь, що вакансій для мене у
них немає, але якщо щось з'явиться, то мені повідомлять.
Плани на майбутнє: «Уся надія — на українських захисників»
Найскладніше казати про плани на майбутнє. Після 24 лютого, я все ще не знаю, що з
цим майбутнім робити. А моя латвійська віза невдовзі закінчиться і, відверто кажучи,
продовжувати її я не планую.
Війна повністю знівелювала мою працю як науковця-дослідника. Мабуть, я б хотіла
повернутися додому в Україну, там на мене чекає моя робота і мій музей, але я не
можу собі уявити, наскільки виваженим буде таке повернення.
Я розглядаю варіант повернення до Києва до роботи, оскільки навіть така вразлива
галузь, як музейна сфера, уся працює і мої колеги переважно усі на робочих місцях.
До того ж я вважаю, що праця українських філологів, істориків, культурологів,
етнологів тощо також важлива для наближення нашої перемоги. Але, звичайно, від
поспішних рішень стримують загроза ракетних ударів, а також можлива ядерна й
хімічна небезпека. Окупанти вже показали можливі шляхи терору і залякування
мирного населення ударами по об’єктах критичної інфраструктури [ввечері 11 вересня
росіяни вдарили по кількох об’єктах енергетичної інфраструктури, що призвело до
повного або часткового знеструмлення населених пунктів кількох областей]. Це лякає,
звичайно. Але Україна має вистояти й перемогти, хоча є розуміння, що це швидко не
буде. Тому вся надія — на наших захисників.
Проектът „БЛИНФО – глас, който се чува” се осъществява с финансовата подкрепа на Исландия, Лихтенщайн и Норвегия по Фонд Активни граждани България в рамките на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство.
Този документ е създаден с финансовата подкрепа на Фонд Активни граждани България по Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство. Цялата отговорност за съдържанието на документа се носи от Фондация Синергиа и при никакви обстоятелства не може да се приема, че този документ отразява официалното становище на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство и Оператора на Фонд Активни граждани България.
