18-річна дівчина з порушеннями зору Олеся Карабін зі Львова закінчувала школу й
готувалася вступити в університет, але після першого удару росіян по Львівській
області через страх і паніку поїхала до США, де знову пішла до школи. Ось її історія
Мене звати Олеся. Мені 18 років. Я маю невеликий залишок зору, але, наприклад,
для читання його недостатньо, хіба що шрифт буде надто великим. До війни я мала
багато планів — зокрема, вступити до університету, бо цього року я закінчувала
львівську загальноосвітню школу-інтернат для незрячих. Але тепер я живу у США і
замість того, щоб вступити до університету, знову пішла до школи — закінчила 12
класів в Україні, а тепер закінчую 12-й клас в Америці.
Життя до війни: «23 лютого ми з однокласниками так веселилися, ніби
востаннє»
До війни в мене було багато планів: готувалася до вступу, хотіла вступити на
факультет міжкультурної комунікації й перекладу на німецьку мову [йдеться про
факультет іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка,
де є кафедра міжкультурної комунікації та перекладу]. Відвідувала репетиторів з
німецької мови, історії України, української мови та літератури. Ще раніше я закінчила
музичну школу по класу «фортепіано», але здобуті там знання ніде не
використовувала — не маю до цього таланту.
Мені дуже запам’ятався день 23 лютого — останній день перед війною. Якраз в
цей день ми з однокласниками веселилися найбільше. У той день я ночувала в школі
й ми лягли спати приблизно о пів на третю. А невдовзі після того, як ми заснули,
почалася війна. Ми спали й не знали, що вже почали бомбити Київ.
Початок війни: «Ми прокинулися, бо до всіх почали телефонувати батьки»
Як я вже казала, в ніч перед початком війни я ночувала в школі. Ми прокинулися від
того, що до всіх, хто в цей момент ночував у нашій спальні, почали телефонувати
батьки чи інші родичі. Ці дзвінки почалися близько шостої ранку [за графіком учнів
будять о сьомій вихователі]. Перед цим в Україні ввели надзвичайний стан, а тут вони
телефонують і кажуть, що вже ввели воєнний стан і почалася війна.
Але першим нас усіх розбудив хлопець моєї однокласниці, який був у Генічеську
Херсонської області [у цьому місті є коледж, де незрячих навчають на масажистів.
Росіяни захопили місто в перші години повномасштабного вторгнення]. Він сказав:
«Привіт, почалася війна, у нас стріляють, ми ховаємось. Будь обережна!»
Ми це всі чули й почали панікувати та збирати речі. Навколо була паніка, сльози,
розгардіяш. Паніку посилювало й те, що ми не могли зв’язатися зі своїми
однокласниками, які якраз їхали до Львова з Полтави.
Коли ми зібрали речі — почалася повітряна тривога і нас усіх повели у шкільний
підвал. Ми спочатку не зрозуміли, для чого нас туди ведуть, адже не чули сирени. У
всіх нас була істерика.
Шкільний персонал миттєво почав заклеювати вікна скотчем, а ми казали: «Воно вам
не допоможе! Якщо почнуть бомбити, то це нас не врятує!»
Перші години війни також супроводжувалися великою кількістю неточної інформації.
Наприклад, одна вчителька нам сказала, що вже почали бомбити Полтаву [насправді
вранці 24 лютого росіяни завдали удару по Миргороду Полтавської області]. Вона
сказала, що бомблять Харків, Івано-Франківськ, Тернопіль [Тернопіль тоді не
атакували, це були плітки]. Тоді ще таких стабільних новин не було, тож ми почали в
це все вірити й думати, що вони доходять до нас, до Львова. Тоді ми ще не знали, що
в західних областях росіяни того ранку били лише по військових об’єктах.
У паніці ми почали телефонувати до батьків, але зв’язку не було. Зв’язок у той день
був дуже поганим, мережі були перевантажені. Ми вже думали, що розбомбили
мережі.
Потім до школи приїхала моя мама з сусідкою [мама Олесі теж незряча]. Ми забрали
речі й поїхали додому. Там постійно слухали радіо, збирали тривожну валізу. У місті
часто звучали сирени. Зрештою, українську школу я закінчила, але онлайн.
На другий день, коли знову прозвучала сирена, ми спробували піти в підвал і там
заховатись. Але коли ми побачили, який у тому підвалі безлад і виявили, що там
навіть дверей немає, а ще помітили труби з гарячою водою, які в разі вибуху могли б
прорвати і нас обпекти, ми вийшли на двір, де не так багато будинків, і просто стояли.
В інші рази, коли оголошували повітряну тривогу, ми вже нікуди не виходили — хіба в
коридор або в ванну.
Тоді ми почали думати про те, щоб кудись виїхати. У нас є родичі у США. Це сім’я
маминого брата. Нам пропонували виїхати до Польщі, щоб звідти — в Америку, але
дізналися, що Штати ще не пускають українських біженців. Тому виїзд відклали. А
їхати в інші країни, крім США, не хотіли, бо у нас там нікого не було, та й мовний
бар’єр теж був для нас перешкодою.
Виїзд за кордон: «Коли виходили з квартири, ридали, як несамовиті»
Коли у березні росіяни вдарили по Яворівському полігону, який розташований
неподалік Львова [це сталося рано-вранці 13 березня, офіційно відомо про загибель
61 військового] ми дуже злякалися. Саме тоді одна з церковних парафій Української
греко-католицької церкви організовувала виїзд в Італію і ми вирішили, що пора їхати.
15 березня ми таки виїхали в Італію. Окрім мене й мами, з нами їхала ще одна
незряча жінка, яка перебралася до Львова з Херсона.
Виїзд давався нам дуже важко: ми сумнівалися, що все робимо правильно, та й
покидати рідний дім не хотіли. Коли виходили з квартири — ридали, як несамовиті.
Ми ледве змогли вийти, бо нам було дуже сумно. Зрештою, ми сіли в автобус, який
довіз нас до кордону з Угорщиною. Довго переходили кордон і згодом пересіли на
автобус до Італії. Там ми пробули лише два тижні, а 4 квітня полетіли в Америку до
родичів.
Коли ми прибули в Італію, нас поселили в реабілітаційному центрі для людей з
інтелектуальними порушеннями. Годували нас тричі на день безкоштовно. Умови
проживання були добрі.
Переїзд в Америку: «Замість університету я знову пішла до школи»
Ми добиралися в Америку важко і довго. Спершу з Венеції чотири години летіли в
Париж, з Парижа одинадцять годин летіли в Мехіко [столицю Мексики], а з Мехіко
дев’ять годин у Тіхуану [прикордонне зі США місто на північному заході Мексики]. І
вже з Тіхуани потрібно було перейти кордон до США.
У Тіхуані нас зустріли волонтери. Вони розповіли, що люди в Тіхуані чекають на
перехід кордону по чотири дні й порадили їхати в інше прикордонне місто — Мехікалі.
Нас відвезли туди й ми стояли на кордоні цілу ніч. Українців було мало, тож кордон
ми пройшли швидко: у нас взяли відбитки пальців і поставили штамп про те, що ми
їдемо з гуманітарною метою. Перейшовши кордон, ми потрапили в прикордонне
місто у штаті Каліфорнія, далі три години їхали до аеропорту в Лос-Анджелесі й уже
звідти полетіли до міста Сієтл (штат Вашингтон). Там нас зустріли родичі. Живемо ми
в місті Еверетт.
У США я знову пішла до школи. І хоч я незряча, та навчаюся у звичайній школі. Там
мене забезпечили всім необхідним: брайлівською друкарською машинкою,
брайлівським папером і шкільним ноутбуком. Ще один ноутбук для використання поза
школою мені купили спонсори. Також у школі мені дали електронний збільшувач і
білу тростину.
Щодо української школи, то її я закінчувала онлайн. В Італії я онлайн відвідувала
уроки в нашій школі, але після переїзду до Америки могла лише надсилати виконані
завдання, а відвідувати уроки можливості не було через різницю в часі. Останній
дзвоник в українській школі у нас також пройшов онлайн…
Цього року я навчатимусь у дванадцятому класі американської школи, а після її
закінчення хочу вступити в коледж на підготовку до спеціальності. Тобто не на
конкретну спеціальність, а на підготовку, бо мій рівень англійської ще недостатній для
навчання в американських вищих навчальних закладах.
Англійську я вивчаю у школі, а також за допомогою різних додатків, слухаю щось на
YouTube й намагаюся читати. Щоб потрапити в коледж, мені потрібно досягти певного
рівня англійської мови.
Цікаво, що в американських школах частина предметів обов’язкова, а частина — за
інтересами. Наприклад, мені поставили уроки англійської й німецької мов (німецьку
поставили, бо на співбесіді перед прийомом до школи я розповіла, що вивчала її), а
також брайль і технології.
Ще одна відмінність американських шкіл від українських — це тривалість уроків і
перерв. Перший урок тут починається о 07:30, тоді як в нас — о 09:00. Якщо в нас
урок триває 45 хвилин, а перерва — 10 (а великі по 20), то тут урок триває понад
годину, а перерва триває 5-7 хвилин — за цей час учні якраз встигають перейти з
кабінету в кабінет.
Коледж, у якому я хочу навчатися після школи, розташований біля місцевої школи
для незрячих. У мене буде можливість жити в тій школі, а вчитися в коледжі. Але
якщо настане перемога України у війні, то планую повертатися додому.
«В америці мені багато чого недоступно»
В Америці є організація, яка надає різні послуги для незрячих: навчає готувати,
орієнтуватися з тростиною або надає іншу допомогу. Але для мене там поки що
доступна лише освіта і більше нічого. Щоб я могла користуватися послугами цієї
організації, мені потрібно мати або статус біженця, або статус офіційного жителя
Америки (наприклад, мати «Зелену карту»). А той статус, який є в нас, дає доступ
лише до освіти. Щоб мати доступ до більшої кількості можливостей, необхідно тут
прожити мінімум рік. Таке нам сказали в тій організації.
Але зараз, коли у Львові відносно спокійно, я трохи шкодую про виїзд, адже ми
поїхали від паніки. Та й вищі навчальні заклади частково відновили роботу, багато
моїх однокласників поступили без проблем, тож можливо і я б могла, а так знову
мушу до школи ходити…
З іншого боку, тут я здобуду добрі знання з англійської мови. Та й ніхто не може
знати, що буде завтра, що йому [президенту Росії Владіміру Путіну] прийде в голову.
Це війна і зараз у Львові спокійно, але ніхто не знає, що буде через секунду.
Проектът „БЛИНФО – глас, който се чува” се осъществява с финансовата подкрепа на Исландия, Лихтенщайн и Норвегия по Фонд Активни граждани България в рамките на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство.
Този документ е създаден с финансовата подкрепа на Фонд Активни граждани България по Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство. Цялата отговорност за съдържанието на документа се носи от Фондация Синергиа и при никакви обстоятелства не може да се приема, че този документ отразява официалното становище на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство и Оператора на Фонд Активни граждани България.
