26-річна Христина Вінтоняк втікала від війни двічі: вперше — з Донецької області, а
тепер — з Харкова. Зараз дівчина в Німеччині, бо росіяни поламали їй життя: вбили
подругу і змусили покинути дім. А ще вона втратила свого улюбленого кота, за яким
дуже сумує. Тепер Христина не знає, що їй робити, коли й куди повертатися. Ось її
історія
Мене звати Христина. Мені 26 років. Жили у Харкові з чоловіком та котом. Жили чудово,
планували дітей. Чоловік — приватний підприємець, я — викладачка вокалу. Я обожнюю Харків,
дуже комфортне для життя місто. Живу там з 2016 року.
Війна ще у 2014 році вплинула на наше життя [у квітні 2014 року бойовики, яких контролювала й
підтримувала Росія, почали зі зброєю захоплювати населені пункти на Донеччині й Луганщині,
утворивши там псевдореспубліки «ДНР» і «ЛНР». Бойові дії, які тоді тривали, спершу називали
антитерористичною операцією, яку згодом перейменували на операцію Об’єднаних сил. Визнання
Росією їхньої «незалежності» стало початком повномасштабного нападу Росії на Україну].
У мого майбутнього чоловіка на Донеччині був бізнес, який він втратив через війну у 2014 році й
довелося починати все з нуля. Тепер — те саме.
Хоча історично склалося так, що у побуті ми російськомовні, але завжди вважали себе українцями й
ніколи не чекали на Росію.
Життя до війни
У 2014 році я закінчила школу і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Того ж року вступила на
заочне відділення до Харківської академії культури. Приїжджала до Харкова лише на сесію. Вже тоді
я дуже полюбила це місто. У 2016 році ми остаточно переїхали до Харкова, де й одружилися. Мій
чоловік знайшов там роботу, а я продовжувала навчання. Там жили на орендованій квартирі, хоча на
Донеччині, де я народилася, у нас є своє житло. Але там для нас не було ніяких перспектив. У 2020
році до Харкова також переїхала моя мама, однак ми жили у різних квартирах, у різних районах
міста.
Я не вірила, що буде війна, а чоловік відчував, що буде. За тиждень зібрав тривожну валізу.
23 лютого пройшов як звичайний день. Ми з мамою ходили магазинами. Вечір провели із чоловіком
за переглядом фільму. Я навіть уявити не могла, що вранці прокинуся від вибухів.
Початок війни: «Ми спали одягненими в коридорі, а під час дуже сильних вибухів ховалися в
підвалі»
24 лютого о 5:00 я прокинулася від вибухів і слів чоловіка «здається, почалося». Чесно кажучи,
спочатку не було паніки й сильного страху. Просто робила те, що казав чоловік. Збирала необхідні
речі. Страшно вже було потім, коли бомбили наш район.
Ми спали одягненими в коридорі, але під час дуже сильних вибухів бігли в підвал, який
розташований у нашому під’їзді. Чесно кажучи, у перші дні війни ми вважали щастям можливість
просто спокійно поспати кілька годин.
Для комфортнішого перебування в підвалі ми принесли туди свої стільці, хтось приніс ліжко, матраци.
Зробили навіть дитячий куточок, де стояв столик, фломастери, альбоми для малювання. Діти
прикрасили підвал своїми малюнками.
Часом ми виходили з підвалу у квартиру, щоб поїсти й перевдягтись, а далі — знову в підвал.
Запасів продуктів нам вистачило на кілька днів, а потім чоловік ходив по них у супермаркет. Щоб
зайти в магазин, доводилося стояти в чергах по чотири години.
Продуктів на той час в магазинах було небагато. Перший тиждень ніде не було хліба, також були
проблеми з ліками. Але завдяки передбачливості чоловіка необхідні ліки в нас були.
Нам дуже пощастило з містом. попри постійні обстріли, в Харкові були світло, газ, вода. Для
порівняння, на Донеччині в цей час було лише світло.
«Моя подруга загинула миттєво від осколкового поранення в голову»
У перші дні війни я втратила подругу — 24-річну Лоліту. Вона також родом із Донецької області, але
жила, навчалася й працювала в Харкові: її рідне місто війна у 2014 році не обійшла. Лоліта була дуже
світлою, життєрадісною й віруючою людиною.
24 лютого ми спілкувалися з нею телефоном. Тоді вона не знала, що робити: чи їхати в Донецьку
область до рідних, чи залишатися тут, у Харкові.
27 лютого я дізналася, що Лоліта у розшуку. Евакуаційний автобус із мирними людьми, в якому вона
їхала, розстріляли російські військові. Це сталося у селі Волохів Яр Чугуївського району Харківської
області.
[Росіяни розстріляли рейсовий автобус у Волоховому Яру ввечері 26 лютого. Він їхав з Харкова до
Ізюма Харківської області. До 2 березня росіяни не дозволяли забрати тіла вбитих і не допускали
нікого на місце трагедії. Загалом у цьому автобусі загинули семеро людей]. Ми до останнього вірили,
що вона жива. Друзі опитували всіх, шукали, як могли. Потім батьки впізнали тіло Лоліти по фото.
Сказали, що вона загинула миттєво від осколкового поранення в голову. З приходом російського
світу наше життя поламане. Життя моєї подруги не повернути…
Евакуація з України: «Після влучання в сусідній будинок поїхали на Донеччину, а потім — за
кордон»
Вранці 9 березня був приліт у сусідній будинок, у нашій квартирі вибило вікна. У момент, коли це
сталося, ми були вдома. Це був ранок. Моя мама була у нас у гостях. вона мешкала в районі
харківського аеропорту й ми не бачилися з 24 лютого, бо ні метро, ні таксі не працювали. Її привезла
сусідка, яка саме їхала в наш район. Мені здавалося, що в районі аеропорту — небезпечно, тож 8
березня ми покликали її до себе.
Після першого вибуху ми вибігли в коридор, а після другого удару ми побачили, як посипалися шибки
з наших вікон. Ще раніше чоловік їх заклеїв скотчем, тому вони не сильно розлетілися і нас не
зачепило.
Після цих атак ми швидко зібралися і спустилися в підвал. Цього ж дня і вирішили переїхати в
Донецьку область до мами, бо там на той час було спокійніше. Але згодом там відімкнули воду і
сказали, що взимку не буде ще й опалення. Тому ми вирішили їхати до Німеччини. Перед цим туди
виїхала мамина подруга з дітьми й покликала нас до себе. Нас навіть поселили в один готель.
Чоловік тим часом залишався у Харкові. Він закрив вікна плівкою і жив там ще місяць. Пізніше
евакуювався до Івано-Франківська [умовно безпечного міста на заході України. В перший день війни
росіяни завдали ракетного удару по місцевому аеропорту, потім на нього було здійснено ще кілька
атак]. Він поки що працює в IT-сфері онлайн. Робота є, але нерегулярна, та й оренда житла дуже
дорога, тому фінансово йому стало важко.
27 лютого він ходив у військкомат у Харкові, хотів записатися в територіальну оборону, але йому
сказали, що оскільки він не має досвіду і навіть військової кафедри, то він поки не потрібен, але взяли
його контакти, сказали чекати дзвінка, якщо він стане потрібним.
«Через кілька днів росіяни завдали ракетного удару по вокзалу, з якого почався мій виїзд»
Я до останнього не хотіла їхати. Найбільше не хотіла залишати чоловіка, але мене вмовила мама, та й
чоловік хотів, щоб ми були в безпеці.
3 квітня ми з мамою виїхали потягом з Краматорська до Львова, а через кілька днів у краматорський
вокзал влучила російська ракета і загинули багато людей, тому нам пощастило, що встигли виїхати
раніше [8 квітня о 10:30 росіяни завдали ракетного удару по переповненому вокзалу Краматорська,
де на евакуаційні потяги чекали близько чотирьох тисяч людей. Тоді загинула 61 людина, в тому числі
семеро дітей, 121 людина отримала поранення, у тому числі — 16 дітей].
Наш виїзд до Німеччини складався з кількох етапів. На потяг чекали десять годин! Спершу ми виїхали
до Львова. Потяг був настільки переповненим, що навіть не було сидячих місць. Так їхали приблизно
добу. Потім у Львові ночували у наметі для біженців. Там прийняли добре. Далі зі Львова поїхали
автобусом до Польщі. Там нас теж зустріли добре: погодували, дали речі особистої гігієни й посадили
на потяг до Німеччини. Я їхала з мінімальним запасом речей, бо думала, що буду там максимум два
місяці, але моє перебування в Німеччині затягнулося.
У Німеччині нас поселили в готелі, ми прожили там 4 місяці, але потім знайшли окреме житло. За час
проживання в готелі раз на чотири дні наша кімната прибирала готель і готувала на всіх обід та
вечерю.
Також нас відправили на мовні курси від центру зайнятості, які проходять з понеділка по п’ятницю.
Кожне заняття триває чотири години.
Плани на майбутнє: «Не розумію, що робити далі, коли й куди повертатися»
Планів на майбутнє поки не будую, бо не знаю, як буде далі. Країна біженців приймає добре. Але
дуже хочеться додому, до чоловіка.
Роботи тут поки не знайшла [історію записано 23 вересня], стою на обліку в центрі зайнятості, від
якого проходжу мовні курси. Лише після складання іспиту на знання мови мені пропонуватимуть
роботу. Без знання мови тут знайти роботу важко.
Раз на тиждень можу собі дозволити поїхати в якесь із сусідніх міст, просто погуляти, подивитися
гарні місця. З чоловіком спілкуюся за допомогою відеозв’язку. А весь вільний час я витрачаю, щоб
знайти свого кота.
Йому 2 роки. Я його дуже люблю, він мені як дитина. Ми його знайшли на вулиці, коли йому було три
місяці. Він сидів біля проїжджої частини. Вирішили собі залишити, вилікували та дуже полюбили.
Хотіла його перевезти до себе до Німеччини через перевізника, але на польському кордоні не
пропустили, сказали, що не вистачає однієї довідки. Після цього недобросовісний перевізник
залишив кота й мій номер телефону на кордоні. Українські прикордонники, не зателефонувавши
мені, повезли його до Львова і втратили дорогою. Сказали, що втік у ліс. Звернулася до поліції, але
там відмовились мені допомагати, тож я намагаюся його знайти через соцмережі.
Загалом я вже пів року в розлуці з чоловіком і не розумію, що робити далі, коли й куди повертатися.
На фронті воює мій рідний дядько. Ми всі дуже віримо в перемогу України.
Проектът „БЛИНФО – глас, който се чува” се осъществява с финансовата подкрепа на Исландия, Лихтенщайн и Норвегия по Фонд Активни граждани България в рамките на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство.
Този документ е създаден с финансовата подкрепа на Фонд Активни граждани България по Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство. Цялата отговорност за съдържанието на документа се носи от Фондация Синергиа и при никакви обстоятелства не може да се приема, че този документ отразява официалното становище на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство и Оператора на Фонд Активни граждани България.
