23-річна незряча Анастасія Струпинська з Житомирської області здобула у Львові
освіту масажиста й готувалася далі вчитися на перекладача. Але через війну на
прохання тата сама виїхала в Польщу і тепер не знає, чи захоче повернутися в
Україну. Вчить там польську мову й готується здобувати омріяну професію на чужині.
Ось її історія
Я — Анастасія з Коростеня Житомирської області. Мені 23 роки. У січні 2022 року
здобула у Львові освіту масажиста й думала далі навчатися на перекладача. Війна
для мене почалася зненацька, бо я не читала новин і навіть не знала, що вона може
початись. Згодом на прохання тата виїхала в Польщу і тепер живу там: вивчаю мову й
готуюся вступити в якийсь із місцевих університетів для здобуття професії
перекладача.
Життя до війни
Я люблю подорожі, довгі прогулянки, хороші дружні компанії. А ще у вільний час
люблю дивитися фільми. Після закінчення медичного коледжу я думала про те, в
який університет далі вступати, де я буду жити і так далі. Тобто жила звичайним
життям, у якому було багато планів на майбутнє.
Про те, що буде війна, я навіть не знала, бо ніколи не читала і не дивилась новин.
Мені вони нецікаві. І перед війною я не чула нічого про те, що, наприклад, треба
збирати тривожні валізи — я просто цього не знала [матеріали у ЗМІ про ймовірний
напад Росії на Україну почали з’являтися ще в листопаді, а вже в грудні в низці ЗМІ
публікувалися тексти про те, як вижити в умовах війни, які запаси варто мати, а також
про те, яким має бути вміст тривожної валізи або тривожного рюкзака. Багато
українців оцінювали попередження західних спецслужб, заяви розвідки й відповідні
матеріали ЗМІ досить скептично, часто звинувачуючи їх у «нагнітанні ситуації»]. Я
жила звичайним життям і планувала майбутнє.
Початок війни: «Перші вибухи ми прийняли за феєрверки»
Коли почалася війна, ми з мамою були в Житомирі. Першою вибухи почула мама, і
сказала про них. Але ми тоді подумали, що це хтось пускає феєрверки. Але потім
зателефонував тато і сказав, що вибухи також лунають біля Києва.
У початок війни я не вірила, допоки мама не увімкнула телевізор і ми почали слухати
новини. І в мене з’явився страх перед невідомістю. Страх смерті. Я думала над тим,
що я ще дуже молода, щоб помирати, ще не прожила життя. Мені хотілося жити. Тих
емоцій я описати не можу.
В цей період я усвідомила, що не можу планувати майбутнє. Тобто життя було
сьогоднішнім днем і невідомо, що буде далі. Але разом з тим я думала, що війна
триватиме два тижні і далі все буде добре.
«Якби не зупинка на каву і хот-дог, я би вже, мабуть, не змогла розповісти цю
історію»
Наступного дня ми з мамою поїхали в село біля Коростеня. Нас забирав тато. Їхати
від Житомира до Коростеня — 90 км. І ось дорогою ми чомусь раптово вирішили
зупинитися випити кави. Тато собі ще купив хот-дог, бо казав, що голодний і дуже
хоче їсти. Поївши, ми продовжили рух. Але невдовзі, не доїжджаючи до моста, нас
зупинили правоохоронці та сказали: «Ось перед вами кілька хвилин тому цей міст
підірвали». Тобто якби не ця зупинка на каву, я, мабуть, вже б не могла розповісти цю
історію… Ці хвилини були вирішальними. Зрештою в село ми доїхали об’їзними
шляхами, якими досі ніколи не їздили.
«Від страху я лікувалася сміхотерапією. Сміялася так, щоб аж живіт болів»
У селі вибухи було чутно майже щодня, але в укриття ми не ховалися: у нас дуже
поганий погріб, тому безпечніше було перебувати в хаті.
Через ці вибухи я не могла ні на чому зосереджуватись. Тому влаштовувала собі
сміхотерапію: вмикала різні комедії або гумористичні шоу і сміялася так сильно, щоб
аж живіт болів. І мені ставало легше.
Виїзд з України: «Тато сказав: “їдь, бо в Україні майбутнього може і не бути”»
Одного дня мені написали із польського фонду, від якого я раніше їздила в Польщу.
Розповіли, що вони допомагають виїхати людям з різних куточків України. Я тоді їм
відписала, що в нас безпечно, бо з України їхати не хотіла.
Через два дні після цього, коли вибухи стали сильнішими, мій тато сказав: «Їдь, бо ти
застрягнеш у тому селі. Їдь за кордон. Пиши тій знайомій з польського фонду. Може
ти там якось влаштуєшся, будеш вчитися, бо в Україні майбутнього може і не бути: ти
не знаєш, що буде сьогодні, що буде завтра». І я погодилась.
За один день я зібрала необхідні речі й 14 березня поїхала в Польщу. До кордону
довезли батьки, кордон допомогла перейти стороння жінка, а в Польщі мене зустріли
волонтери.
«У волонтерському пункті відчула самотність»
Певний час я перебувала у волонтерському пункті. І якщо фізично дорога була
легкою, то після потрапляння у волонтерський пункт у мене виникли труднощі
моральні. Там я вперше відчула самотність, адже багато хто був з дітьми — люди
виїжджали цілими сім’ями, а я була одна.
Далі мене відвезли до знайомої тієї жінки з фонду, яка запропонувала мені
евакуюватися. Я два тижні пожила в неї, а згодом вона влаштувала мене в школу, де
я вивчаю мову.
Там я навчаюся на офісного працівника, але насправді ця освіта мені непотрібна:
мені просто потрібно вивчити мову, щоб я згодом могла вступити в університет.
Також маю там безкоштовне житло. У Польщі є один проєкт, який допомагає
українкам з інвалідністю знайти роботу перекладача або масажиста. Я подала туди
анкету [історію записано 24 вересня].
Плани на майбутнє: «Хочу приїхати в Україну, але не знаю, чи хочу повернутись
назавжди»
Я все-таки планую надалі вступити в Польщі до університету й вивчитися на
перекладача. Але це буде мінімум у 2023 році, бо для вступу мені потрібно скласти
екзамен на рівень польської мови. Школа мені дає можливість не лише вивчити мову,
але й перебувати постійно в польськомовному оточенні.
Я також нічого не можу сказати ствердно про те, чи хотіла б я повернутися в Україну.
Приїхати на деякий час хочу, а повернутися… Це залежатиме від того, як мені
вдасться влаштуватися у Польщі.
Я в Україні закінчила школу, медичний коледж, але в Польщі в мене почалося нове
життя.
Проектът „БЛИНФО – глас, който се чува” се осъществява с финансовата подкрепа на Исландия, Лихтенщайн и Норвегия по Фонд Активни граждани България в рамките на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство.
Този документ е създаден с финансовата подкрепа на Фонд Активни граждани България по Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство. Цялата отговорност за съдържанието на документа се носи от Фондация Синергиа и при никакви обстоятелства не може да се приема, че този документ отразява официалното становище на Финансовия механизъм на Европейското икономическо пространство и Оператора на Фонд Активни граждани България.